Вівторок, 19.03.2024, 06:12
Вітаю Вас Гість | RSS

РЕЛІГІЙНО –ФІЛОСОФСЬКИЙ ДИСКУРС ХУДОЖНЬОЇ ТВОРЧОСТІ ІВАНА ФРАНКА

РОЗДІЛ 1І
    РЕЛІГІЙНО –ФІЛОСОФСЬКИЙ ДИСКУРС
ХУДОЖНЬОЇ ТВОРЧОСТІ ІВАНА ФРАНКА

1. Біблійно-християнські аспекти поезії Івана Франка
у рецепції сучасних критиків
У широкому спектрі Франкової поетичної спадщини домінують романтичні традиції, себто стилістична функція релігійних мотивів, персонажів та об‘єктів церковного почитання, навколо тем національної й індивідуальної свободи, культу мучеництва задля вищої ідеї й боротьби добра і зла. Ця орієнтація винесена з родинного довкілля й василіанської школи та юдейського колективного уявлення й міфологізування свого мучеництва й героїки, які позначилися теж на християнському думанні.
Франко обрав для себе гуманізм, просвіту, культуру, демократію, невсипущу працю. Певна річ, його не можна назвати закінченим євангелістом, але могутню благотворну силу євангельського джерела він завжди відчував. Для нього, як художника слова, Біблія завжди була криницею творчого натхнення, також не можна забувати й про релігійне виховання поета в сім‘ї та школі. Тому не дивно, що вірш «Хрест» він пише, коли йому ще не було і двадцяти років.
Також хочемо підкреслити значення таких ранніх віршів, як «Любов» та «Божеське в людськім дусі». Всю ширину діапазону, що має Франкова любов, він запозичає у Новому Заповіті. У першому посланні апостола Павла до Коринтян читаємо: «Гімн про любов: Любов над усе». Це практично переспів 13-ї глави цього послання. Назва другого вірша говорить сама за себе: «Божеське в людськім дусі». Дух, що животворить, поєднаний з любов‘ю – це найвищий скарб, дарований людині Богом. Гріх «сплямив» людське серце, та світло Христової науки знову з‘єднає людей. Бог, створюючи людей, дав їм «свою божеськість», «поєднав людей з собою», подарував їм «Дух і творчу силу із любов‘ю». Пізніше І. Франко писатиме: «Дух, що тіло рве до бою. Рве за поступ, щастя й волю».
Біблійно-християнські аспекти знаходимо у багатьох поетичних збірках Івана Франка.
Збірка «З вершин і низин» (1887) характерна і під заголовком «З глибини». Це початок 129 псалму. Категорія «глибини» в псалмології має особливе значення. Це безодня первородного гріха, це, кажучи словами самого Франка, – «весь жах людського безголов‘я». Від цього гріха людина під перстом Божого Провидіння має спастися. Сотеріологічна ідея була покладена в самому Акті творіння. Релігійна свідомість у своїй вищій формі, релігійність як спосіб буття була глибоко вкорінена в єство Івана Франка впродовж усього його земного шляху.
Збірка відкривається, як відомо, віршем «Вічний революціонер». Здавалося б, автор декларує свою революційність, так би мовити, в тому сенсі, як це потім тлумачили в радянському літературознавстві. Однак на самому початку йдеться про «Дух», що запалює, піднімає людство в його устремліннях на шляху поступу. Франко зовсім не мав на увазі кривавих спалахів на «класовому» ґрунті, а підкреслював еволюційність в історії.
Вірш «Христос і хрест» із цієї збірки дає змогу з‘ясувати питання про стосунки поета із християнською вірою. У вірші описується, як традиційне дерев‘яне розп‘яття, виставлене при дорозі, від часу й негоди підгнило, цвяхи заіржавіли, і фігура Христа впала в траву. Звичайному перехожому, шанувальнику традицій здалося це недобрим знаком, і він перевеслом із соломи прив‘язав фігуру Христа до того самого місця на хресті. З цього у поета Христос постає не творцем догм і церемоній, а волелюбною людиною, здатною повести за собою інших. А з іншого боку, поет бачив «криваві сни», а в них Христа, що ніс свій хрест. П‘ять сонетів, які входять до складу циклу «Криваві сни», мають на меті звеличити образи борців за перемогу гуманістичних ідей, розповісти про муки, яких вони зазнали (Дж. Бруно, Кампанелла, Гонта, Пестель, Шевченко...). А перший у цьому ряду страдників і борців – Христос.
Христос і Марія – це головні дійові особи в тому драматичному дійстві на євангельський сюжет, що його вибудовує Франко. З ним поруч виступають апостоли й прості смертні, у кожного з них своя роль. Вона визначається не близькістю до Ісуса, а позицією автора, євангельський персонаж повинен відповідати певним мистецьким завданням письменника. Антиподом Христа виступає не Юда, а Пилат, Франко не знаходить йому виправдання. Підходить до цього по-філософськи: зло є зло, проте немає прощення добру, коли воно потурає злу.
Збірка «Зів‘яле листя» (1896) – це не лише «лірична драма», хоча тема гіркого, нерозділеного кохання-страждання є тут домінантною. Це також історія людини, що втратила віру. У критиці цієї збірки Зеноном Гузарем у статті: «Синтез християнської і національної ідеї у світі Івана Франка» читаємо, що у ХІХ вірші «Третього жмутку» І. Франко наводить слова Ісуса Христа: «Коли знаєш, що чиниш – "Блажен єси...”» В авторській виносці читаємо: «Слів тих даремно шукати в Євангелії, та вони заховалися в однім грецькім рукописі: "Коли знаєш, що чиниш – блаженний єси, а коли не знаєш, що чиниш, проклятий єси яко переступник закона”». Високі і безсумнівно автентичні Христові слова. Отож так само безсумнівно, що І. Франко усвідомлював історичність особи Спасителя.
Збірка «Мій Ізмарагд» (1898) – це вираз глибин християнської етики і моралі. Певна річ, у враженнях від прочитаного відзивався не лише літературний, а й життєвий досвід поета, що посилював потребу християнських засад співжиття. «Мій Ізмарагд» не міг бути лише результатом зацікавлення середньовічною культурою – він з’явився від обтікаючої душу Божої правди.
Сюжетним матеріалом для Франка найчастіше були і апокрифи в староукраїнських переробках. Виняткове замилування цією літературою дозволило йому створити чимало творів, тематично і генетично пов‘язаних з Біблією. А отже з сюжетами про «щиролюдські серця», образками до портретів «праведних» і «грішних», притчами про людей, поєднаних з Богом, які ведуть себе згідно з релігійною етикою (любов до Ближнього, шана до матері, родичів і старших). Християнство є тут присутнім у кожному вірші, в кожній деталі, в кожному вислові.
Звісно ж, що ступінь присутності християнства у першу чергу пов‘язаний з центральним євангельським персонажем – Ісусом Христом. У вірші «Рефлексії» із циклу «Поклони» відчитуємо, що жертва Ісуса Христа, його страждання найбільш співзвучні тривожному світобаченню І. Франка, гірким обставинам його життя і не стільки в особистому, як у суспільному плані. Спочатку це ніби полеміка з Ісусовим легким ярмом («важке ярмо», «нелегкий твій тягар»), але далі зустрічаємо промовисті деталі: «під хрестом упадаю», «допиваю затроєний пугар». Вони наводять на думку про останню дорогу Ісуса на Голгофу, про його страждання під хрестом і на хресті. Зрештою, виявляється, що й перші рядки не суперечать подальшим: то для простих смертних Ісусове ярмо легке, однак хто може зміряти вагу тягаря, під яким знемагав сам Христос, що ототожнюється у вірші із ліричним «я». Підтвердженням цього є наступна репліка: «Благословлю тебе!». Тут, щоправда, йдеться не про ворога, а про рідний край. Благословляти те, від чого страдаєш і навіть гинеш, на це потрібні більші сили, ніж людська мудрість і мужність.
Цикл «Паренетікон» містить роздуми і повчання, звернення до читача зі словами євангельської науки. Можна бути чесним, молитися, постити і приносити жертви, та все те даремно, коли немає любові. Одна любов з них зробить робить «скарб міцний перед престолом Бога».
У цьому циклі поет формулює основні приписи сучасного йому українця: яким він повинен бути, як йому ставитися до себе і до близьких, за якими законами жити. Осмислені в дусі того часу, Франкові настанови не виходили за рамки християнської моралі, що цілком відповідало одвічній українській традиції, основним ґрунтом якої були любов і всепрощення. Цикл відкривається віршем, який нагадує першу християнську заповідь: "Люби Господа Бога всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всім розумінням твоїм” (Мт. 23,37). Любов до Бога лежить в основі всіх почувань і вчинків людини. Молитви, піст, тривоги, праця людини тільки тоді стають цінним скарбом, коли зміцнюються безмежною любов‘ю до Бога. Вона неодмінно повинна сполучатися з любов‘ю до ближнього, до брата.
Автор, виходячи з біблійного архетипу любові, стверджує, що справжня любов безмежна. Ми повинні любити не лише близьких, а й своїх ворогів. Однак ця теза про ворогів дістає у поета подальше тлумачення. Так, стверджує він, ворога треба любити, але не можна любити «ворога Божого», бо виступає він проти правди і волі. «Правда і воля» – так автор розуміє сутнісні ознаки справедливого суспільства, прикмети праведності кожної одиниці. Піст, молитва без добрих учинків – річ марна. Один із віршів циклу має заголовок «Богач». Ідея вірша – осуд фарисейства. Багач поставив свічку в церкві, але скривдив убогого – «свічка погасла».
Від любові до інших залежить особисте щастя людини, ставлення до людей програмує і її ставлення до самої себе. Таке твердження прямо накладається на євангельський постулат «Яким судом судите, таким і вас осудять; якою мірою міряєте, такою відміряють і вам» (Мт. 7,2).
Тільки любляча людина здатна не нищити, не руйнувати, а будувати. Ось чому любов у трактуванні Франка – сила творча, рушійна. У кожної людини вона породжує, виховує інші чесноти, тому поряд із поняттям «любов» у циклі фігурують і поняття «мудрість», «праведність», «чесність», «вірність», що часто виступають в антонімічних парах з «глупотою», «гординею», «злобою», «егоїзмом» тощо. Автор «Паренетікону» добре розумів двоїстість людської натури, в якій постійно борються антагоністичні сутності, що універсально виражає пара «добро» – «зло».
Зі збіркою «Мій Ізмарагд» у новій українській літературі утверджується жанр притчі. Цикл «Притчі» проголошує багатозначні назви – про життя, про віру, про любов, про вдячність, про нерозум, про радість і смуток, про піст, про смерть тощо. Досить читати самі назви, щоб вловити перегук з двома попередніми розділами «Мого Ізмарагду», а водночас побачити, як майстерно володіє автор секретами синхронної поетики, якого неповторного колориту набувають «старі» притчі. Зрештою, здається, він сам захоплено спостерігає за можливостями викладових форм, за розвитком літературної теми. І його «Легенди» розширюють ці можливості і перспективу цього розвитку. Останні цикли, «По селах», «До Бразилії» – поява новітніх притч і легенд, викликають подив промовистістю нових подій. І так само, як осучаснювалися в житті поета старі, вічні теми, так з його волі теперішність ставала літературною. Поет не обійшов теми багатства, статків, дає настанови не лише духовного характеру, а й щодо життя матеріального. Виходячи з євангельського розуміння матеріальних благ, Франко пропонує використати їх для добра України. Цей момент особливо важливий, оскільки істина, до якої дійшов поет уже на початку ХХ ст., була проста: любов до людей, родини, нації забезпечить окремій людині, цілому народу щасливе буття. Ця істина відкривається і нам, коли ми вдумливо заглиблюємося у Франкові тексти, осмислюємо його тлумачення духовності, сенсу людського буття тощо.
Подібні приклади можна знайти і в наступних збірках поезій І. Франка , зокрема «Із днів журби» (1900), «Semper tiro» (1906), «Давнє і нове» (1911), в яких опубліковані паренетичні тексти, легенди, притчі, оперті на релігійні основи; мовиться передовсім про повчальні твори з морально-психологічним змістом. Франка цікавлять фундаментальні проблеми морального і філософського покрою з тяжінням до християнської етики. Біблія для Франка постає ключем творчих інспірацій, приводом до переказування суджень про сучасність.
У збірці «Давнє і нове»під рубрикою «Замість прологу» надрукована поезія «Святовечірня казка». Вона виконує функцію своєрідного акорду, який настроює читача на сприймання всього художнього матеріалу поетичної книги. «Святовечірню казку» можна окреслити як твір релігійно-історіософічного характеру. «Казка» сповнена патріотичного змісту, з чітким визначенням історичної ситуації і є висловом насущних завдань, що стоять перед нацією. Релігійна парадигма увиразнюється тут у конкретних ідеях та образах.
Поет висловив надзвичайно красномовно погляд на роль українського духовенства у пробудженні нової свідомості, відродження ідеї єдності, соборності нації, беручи до уваги суспільно-історичні реалії своєї доби. Священики – духовні пастирі, проводирі народу, на них покладена велика місія, бо вони «сіль землі». Франко запозичує звернення Ісуса Христа у Нагірній проповіді.
Збірки «Мій Ізмарагд» та «Давнє і нове» стали оригінальним символом віри Франка, кодексом моралі нового інтелігента, великого українця початку ХХ століття.

2. Філософські поеми Івана Франка "Смерть Каїна” і "Мойсей”
в оцінці критики

Філософські поеми І. Франка – це досконале довершення його інтелектуальних шукань, мистецьке втілення його світоглядних позицій. При цьому на різних етапах творчості поет звертається до одних і тих самих але глибше осмислених ідей, актуалізуючи їх у різних за складністю і характером образах.
Людина – вічний мандрівник, народ – вічний мандрівник, людина і людство, лідер і народ – це головні тематичні лінії проблеми філософських поем І. Франка "Смерть Каїна” і "Мойсей”. Запозичені із Святого Письма вічні образи Каїна і Мойсея мають тут оригінальне високохудожнє трактування і виросли до символів епохи.
Іван Франко в поемі "Смерть Каїна” (1889) висвітлив тему першого вбивці на землі, де несподівано озвучив мотив утраченого раю. В біблійній історії про вбивство Авеля старшим братом Каїном Бог поклав на чоло Каїна печать, означивши своє застереження щодо вбивства.
Тут варто вказати і на ще одне джерело – поему "Каїн” (1821) Дж. Байрона, яку український письменник переклав ще 1879 року. Але Франкова поема – це заперечення твору Байрона.
Злочинність Каїна суперечить установленому Богом порядкові, що дала поетові підтекст до філософських роздумів на тему життя і смерті, добра і зла, життя і знання.
Історія Франкового Каїна починається із того, що, скоївши злочин, він усвідомив страшний гріх братовбивства, але не покаявся, бо не вірив, що Бог може простити йому. Озлоблений і сповнений страждань, блукає Каїн світом. Та ось перед ним відкривається краєвид, що нагадує блукаючому втрачений рай. Одержимий ідеєю побачити рай, щоб усвідомити втрачене, іде він далі світом.
Картини, що постають перед Каїном, глибоко символічні. Знесилений опиняється під райською стіною, та стіни виявилися нескінченними. Нарешті він сходить на гору, звідки відкрилася картина райського саду, серед якого вирізнялися два дерева: дерево життя і дерево знання добра і зла. До дерева знання добра і зла поривалися мільйони людей, прагнучи дістати "хоть плід один...”. Та лиш торкаються заповітного плоду, як той вибухає і розсипається на порох. Плід з дерева життя щастило скуштувати не багатьом. Просвітлені внутрішнім спокоєм, любов‘ю, радістю, ці люди закликають інших приєднатися до них. Та розлючена юрба не дослухається до поодиноких голосів, знущається над тими щасливцями, з ненавистю катує їх аж до смерті.
Приголомшений побаченим, Каїн починає розуміти, що, шукаючи щастя в знанні, людина залишається обманутою. Знання може нести зло і смерть, тоді як плід з дерева життя переповнює людей радістю і любов‘ю. Катовані мучителями, вони помирають зі словами любові на устах.
Франків Каїн розмірковує, що таке знання? Це порив духа до інших меж, творчість людських рук, це підкорення вогню, виготовлення стріли, ножа. Виходить, що знання – це кров, смерть? Ні, міркує далі Каїн, саме знання не є ні зле, ні добре: воно стає добрим або злим лише тоді, коли на зле чи добре вжите.
Каїну відкривається істина: джерелом життя є любов, тільки любов вказує людині шлях до безмежного щастя. Смерть не страшна, бо джерело життя – в людському серці.   
Цими роздумами біблійного героя Франко вирішує для себе давнє і трудне питання про людське щастя, про значення прогресу і наукового знання в людському поступі до завтрашнього дня, на який покладаються люди у всі часи. Але використовуючи матеріал Книги Буття, історію Каїна і Авеля, Франко бачить вирішення важливих і складних філософських питань через головну заповідь Нового Заповіту, через Заповідь Любові, принесену людям Ісусом Христом. Першого вбивцю на землі Каїна Франко просвітлює любов‘ю Сина Божого, всеохоплюючою любов‘ю до всіх і до кожного. Своє відкриття, що смерть може бути переможена любов‘ю, Каїн несе людям як свій найбільший скарб.
Аналізуючи поему "Смерть Каїна”, Ірина Руснак зазначає:
"Отже, рай втрачає риси конкретності. Біблійний рай – це ж тільки сповнений найбільшої мудрості символ. Справжній рай є завданням, поставленим від Бога перед людиною. Всі вольові зусилля людини мають бути сконцентровані на плеканні в своєму серці Любові до всіх людей. Любов ступенюється вічно. Вона творча, бо через неї все будується і нічого не нищиться. Знання можуть бути вартістю, коли підпорядковані любові.
Людина дістає від Бога в дар можливість вічного блаженства, що полягає в любові. Цей дар не плотський, він підноситься над плоттю, втілена в дію любов є безсмертям. Каїн тужив за безсмертям, але воно дане як можливість в любові. Безсмертя в біблійному раю було безсмертям пасивного стану, але безсмертя любові є таким, що здійснюється в творчому зусиллі серця. В любові визначає людина силу й індивідуальну своєрідність особливості”.

Отже, пройшовши пекельні кола страждання, озброєний ідеалом Каїн отримує моральне право на проповідництво. Із незахищеним серцем, вільним від тавра ненависті, він іде до людей і наштовхується на примітивну забобонність і упередження натовпу, який втілює старий Ламех. Але на підході до селища, якому Каїн зрадів, як дитя, його ж правнук Ламех (у Франка – Лемех), не побачивши через сліпоту, хто то є, пускає стрілу, і стріла вціляє в серце Каїна.
Муки Франкового Каїна, його каяття, духовне переродження – усе це не передається його нащадкам, вони мають не тільки пройти цей шлях самі, а й спокутувати гріхи свого предка. Моральне вдосконалення людства, якщо воно взагалі можливе, мусить здійснюватися ціною випробовувань і помилок, ціною жертв.
Історією Каїна Франко показав, як нелегко вийти людству із темряви і духовної безпросвітності, як тяжко одиноким провидцям, яким пощастило пізнати істину, донести її до широкого загалу, до всього народу, як нелегко спрямувати народ на дорогу порятунку і щастя.   
До цієї теми Іван Франко повертався не раз у своїй поетичній і прозовій творчості. Однак найґрунтовніше постає вона в його філософській поемі "Мойсей”.
Своєю інтуїцією Франко вловлює глибинний сенс описаного в Біблії виходу Божого народу з єгипетської неволі. У біблійний контекст переходу через Червоне море на шляху до Землі Обіцяної і перехід з рабства до свободи Франко поміщає історичну перспективу українського народу, подібно покликаного до свободи. Змальований ним образ Мойсея можна вважати втіленням мрій і очікувань самого поета, все ж Мойсей Біблії домінує над Мойсеєм Франка.
Буде цілком природним, якщо хтось зробить закид: І. Франко за основу своєї поеми взяв розповідь про Мойсея, подану в П‘ятикнижжі, та про християнізм у поемі ніби говорити недоречно. Такий погляд має свою розумну підставу у площині формально-сюжетній. Біблійність Франкової поеми – це її змістове наповнення, яке виявляється  в інтерпретації образів, головного конфлікту і в підпорядкованому біблійному духові підборі компонентів твору.
Очевидно, І. Франко йшов за християнськими біблістами й теологами, які тлумачать Біблію – Старий і Новий заповіт – як духовно цілісний твір, і тому сміливо вводив Новозаповітню тематику в Старозаповітню розповідь. Крім цього зауважимо, що І. Франко компонував художню тканину своєї поеми не тільки з того обмеженого тексту Біблії, який він взяв за сюжетну основу, а й з інших тематично споріднених біблійних старозаповітних текстів. Такий засіб посилює загально-біблійний дух поеми. Проте, послідовно залишаючись вірним біблійному духові, І. Франко відважно, як і личить генієві, творив цілком самостійно: зображуючи внутрішні переживання Мойсея, змальовуючи образи Азазеля, Датана й Авірона та сюжету їх діянь, звеличуючи містичну силу молитви.
У поемі Франка Мойсей постає перед нами в той час, коли втомлені виснажливою мандрівкою люди починають ремствувати на труднощі путі. Настроєні Авіроном і Датаном, ізраїльтяни бунтують, виявляють Мойсеєві недовіру, забороняючи звертатися до людей із повчаннями, закликами, пророцтвами, по суті не бажаючи більше мати його за вождя.
Згідно Біблії, кожен пророк – це той, через котрого говорить Бог. В особистому плані пророк говорить тоді, коли інші не відважуються говорити. Через вимовлене слово правди, котре не зважає на особи, пророки були совістю народу. І Мойсей, демонструючи високий приклад мужності і самозречення, передвіщає жорстку кару Єгови багатьом наступним поколінням аж доти, поки люди навчаться чинити Божу волю. Вихлюпнувши гіркоту болю, розчарування, досади, Мойсей на прощання вперше і востаннє освідчується своєму народу у любові:
О Ізраїлю! Якби ти знав,
Чого в серці тім повно!
Якби знав, як люблю я тебе!
Як люблю невимовно!
Мойсей у поемі Франка залишає своїх людей і йде у пустиню. Однак у тій самотності, в якій опиняється пророк, до нього підступає Азазель, темний демон пустелі. Уявлення про пустелю як помешкання демонічних істот присутнє в євангельських оповідях про спокушання Ісуса Христа сатаною. Демон намагається Мойсеєві нав’язати думку, що все, що він робить, це не наказ Бога, а його внутрішній голос. Всупереч біблійній сюжетній канві Франко вводить в поему ще один мотив. У напівзабутті герой чує голос, схожий на голос матері, можливо, матері – землі. Той голос тихо дивується прагненню Мойсея в молитві прочути майбутнє свого народу, переконує про випадковість багатьох речей. Та Мойсей розпізнає Спокуси Азазеля і відганяє сумніви із свого серця. Тут Азазель виступає як символ можливостей і сили людського розуму.
Франків Мойсей – народний провідник, далекозорий пророк, великий гуманіст, розсудливий наставник, люблячий батько своїх дітей, самовідданий слуга свого народу. Він – невід‘ємна частка народу, його сила – в кровних зв‘язках з народом. І. Франко не ставить свого героя над народом, не створює його культу. У нього Мойсей – душа народу. Франків Мойсей – це вічна боротьба сумніву і віри. Єгова – ідеал стародавнього пророка, потенційна сила душі Мойсея, його віра в народ, осяяні надією вершини людського духу, на які підноситься вождь народу. Азазель проповідує спрощенство і фаталізм, насаджує скепсис і песимізм, – це образне вираження духовного падіння, розчарувань і безнадії.
Показуючи в поемі і Єгову, і Азазеля, Франко прагне художньо відтворити людську роздвоєність, проблему вічного вибору, який має зробити людина між духовним і тілесним, між небесним і земним, між ірраціональним і раціональним, між божественним і диявольським. Тема вибору людини, як і вибору народу, від якого залежить або спасіння, або прокляття, проходить через усю Біблію. Це велика відповідальність вільної людини і найвища гідність. Бог кличе, але не силує, він цю гідність шанує.
Одним із найбільш вражаючих образів поеми є образ Бога. Як зауважує о. Мирон Бендик у статті " Релігійні аспекти поеми Івана Франка "Мойсей”, Франко у видінні Мойсея переспівує видіння пророка Іллі. Відповідь Бога дає розуміння всіх поневірянь, що переживає пророк із народом на шляху до Обітованої землі. Відповідь Бога – це ствердження пріоритету духовних вартостей – "Духа, що тіло рве до бою”.
Цікаво зазначити: в рік написання "Мойсея” І. Франко вже знав висновки науковців кінця XIX ст., що тетраграма розшифровується не як Єгова, а як Ягве, але у своїй поемі зберіг форму Єгова, очевидно, як милозвучнішу.
Поема І. Франка – твір про Мойсея, народного вождя, а ще більше – про народ, його історичну долю. Звичайно, пишучи поему на давній і чужий сюжет, Франко страждав і мучився під тягарем проблем власної нації, переймався поневоленням рідного народу, роздертого царською Росією й Австро-Угорською монархією. Потривоживши тінь біблійного пророка, він наділив Мойсея власними думами, сумнівами і надіями. Проблематика "біблійного” Мойсея українського поета теж була сучасна, стала відгуком боротьби самого поета з тогочасними "вождями” галицьких ретроградів, всілякого роду опортуністів, викриваючи їхній псевдопатріотизм а деколи й відступництво. Франко нічого святішого за Україну не мав. Він вбачав для українців долю, не менш величну і трудну, ніж місія обраного єврейського народу, – нести крізь віки духовні цінності для розбудови вічного царства духа, істини і правди. 
Проте в описі народу Франко відчуває біблійну думку.
"Адже згідно Книги Виходу перебування народу в пустелі мало призвести до переоцінки вартостей – від психології раба до психології вільного. Раб не міг увійти в Обіцяну землю. Переоцінка відбувалася болісно – минуле вабило до себе, спосіб життя в ньому був звичний і зрозумілий. Майбутнє, з точки зору звичок минулого, виглядало химерним. Свобода – це духовна вартість, невидима для очей і невимірна матеріально. Це – свобода дітей Божих, Божого Народу. Майбутнє народу виражалося в заповіді: якщо і служимо єдиному Богові, то більше нікому – ні людям, ні народам. Бути рабом інших народів – це порушення першої Божої заповіді”, – пише о. Мирон Бендик.

Натомість Єгова не хотів взяти за свого обранця – "гордих, грімких”, зарозумілих і тих, що "підносять могутню п‘яту над людськими карками”. Про це Мойсей каже у притчі про терен. Думка, що "Бог вибрав слабке того світу, щоб засоромити сильних”, також глибоко біблійна.  Такими явними аутсайдерами були Яків проти Ісава, Давид проти Голіата, проте перемогу святкували слабкі. Мораль зрозуміла: народ, який хоче бути прикладом для інших народів, повинен бути скромний, не сміє злакомитися на земні блага. Не повинен пригнічувати інші народи. Ця історіософічна притча про терен напрошується на алегорію терену до моральних вартостей вождя народу, до його жертовності щодо власного народу, до слабких і поневолених.
"Мойсей” Івана Франка з‘явився на зламі двох епох, коли в європейській літературі зазвучали мотиви людської самотності, відчуженості особи від суспільства, неспроможності людини віднайти гармонію в собі та оточенні. Можна вивести гіпотезу щодо можливої автобіографічності певних рис Мойсея, адже культура романтизму знає багато випадків такого перенесення особи автора на осіб персонажів його творчості. Сам І. Франко вважав свого "Мойсея” синтезою усієї творчості.
В "Мойсеєві” дух українського генія досяг найвищого лету. Віковічна боротьба добра і зла, правди й брехні, розуму й чуття, взаємовідносин одиниці й маси і, нарешті, концепція власної національної держави і високохудожнє, наскрізь оригінальне осмислення тернистих шляхів історії людства – ось той багатющий комплекс думок і почуттів, що їх долучив І. Франко до свого "Мойсея”.
"Смерть Каїна” і "Мойсей” І. Франка – класичні зразки філософських поем у світовій літературі.

3. Християнські мотиви прози Івана франка

Попри всю широту зазначеної тематики творчості Івана Яковича Франка існують ще кілька моментів, які її суттєво конкретизують, наповнюють реальним змістом. Це, по-перше, студії над тими джерелами, які, на його думку, визначили характер засвоєння та інтерпретацію християнських ідей. По-друге, поетові досліди над релігійною у своїй основі творчістю авторів, яких ми тепер називаємо бароковими. По-третє, художні твори самого Франка, передовсім «Як Юра Шакманюк брів Черемош», що з‘являються як рефлексії над осмисленням християнського спадку, як пересвідчення у його непомильно рятівній для людської душі силі. Єдність цих моментів визначає особливість Франкової науковості та дає можливість у ньому самому бачити носія традиції.
У свій раціоналістичний вік І. Франко був ледве не одиноким з-поміж українців, який так глибоко занурюється в історію та філософію християнства. Найкращим прикладом тут може бути його фундаментальна праця, докторська дисертація, предметом якої став найкращий і найпопулярніший твір духовної літератури ХІІ віку і одна із найбільше розповсюджених книг всесвітньої літератури старо-християнський роман Історія Варлама і Йоасафа.
Франко вивчає твір, який заповнив прогалину між старогрецьким і новоєвропейським романом. Певна річ, ці студії зумовлює наявність українського перекладу «Варлама і Йоасафа» в Крехівському монастирі, що є однією із шести першоверсій, котрі у зіставленні розглядає Франко. Згодом ґрунтовно перероблений, він з’являється під назвою «Варлаам і Йоасаф. Старо-християнський духовний роман та його літературна історія» у «Записках НТШ» в 1896-1897 рр..
Опрацьовуючи роман, Франко не забуває про його загальні перспективи, детально зупиняється над джерелами та історією тексту, над історією дослідження та історією перекладів, над різножанровою трансформацією змісту повісті. Таким чином виникає можливість переконатися і в тривкості викладових форм, які зберігаються й активно функціонують до кінця ХVІІІ ст..
Історія європейської літератури невіддільна від християнської традиції, а сама традиція постає як синтез культури попередніх дохристиянських віків, що враз міняється з печаттю хрещення. Водночас на прикладі цього духовного роману розглянуто великий світовий сюжет, у якому він відіграє ключову роль на становлення новоєвропейської романістики.
Виклад змісту повісті, порівняння різних редакцій, новіших і старіших переписувань, перекладів різними мовами у різних жанрах відкриває захоплюючу історію одного твору.
Праця складається із семи розділів, у яких висвітлюються такі аспекти:
1.    про грецькі початки роману та місце візантійських духовних повістей в історії цього жанру;
2.    про східні впливи на християнство та роман про Варлама і Йоасафа як свідчення таких впливів;
3.    зміст роману;
4.    порівняльне текстологічне дослідження одного з численних церковнослов‘янських перекладів із грецьким оригіналом;
5.    авторство грецького тексту роману;
6.    поширення роману про Варлама і Йоасафа у Європі, його переклади та переробки;
7.    опис західноєвропейських наукових досліджень змісту та походження роману з особливою увагою до буддійських джерел.
Українська версія повісті, за переконливим свідченням Франка, – давніша від інших. Він розглядає шляхи, якими ця повість приходить в нашу літературу спочатку у ХІІІ столітті зі Сходу, а із Заходу у XVII столітті. Відтак українська література постає як частина світової літературної історії і як питома єдність давнішого і новішого своїх періодів, джерело творчості українських поетів, а серед них – й творчості самого Франка.
І. Франко наголошує на користі студій над цією старо-християнською пам‘яткою для української науки, адже повість «Варлам і Йоасаф» належала і в нашій старій літературі до найбільш улюблених книжок і залишила живі сліди в народній пам‘яті. У такому всебічному охопленні повісті виділяється Франкове зацікавлення притчами, апокрифічними мотивами і сюжетами, їх походженням, характером засвоєння і побутування. Франко звертає принагідну увагу на функціонування «топосів» або, як він каже, «обігових монет літературних», що є показником традиційності українського літературного світу, поєднуючи різні його частини.
Словом, Франкове дослідження засвідчує, що повість «Варлам і Йоасаф» мала велике значення для становлення і розвитку української християнської традиції.
Про інші грані цієї традиції у баченні Івана Франка дізнаємося із наступних його творів. Поета, правду кажучи, хвилює багато проблем, пов‘язаних з християнською мораллю визначення ставлення до світу і до людей, і ця мораль не є обтяжена догмами.
Свідченням цього є твір із «гуцульського циклу» – повість-новела «Як Юра Шакманюк брів Черемош», у якій він виходить далеко за рамки регіональності.
В першому розділі ми довідуємося про попереднє життя головного героя. Коли помирає жінка, Юра укладає договір із Мошком про «годованство», бо син живе окремо і вони у недобрих стосунках. Однак відразу в характеристиці Мошка бачимо вкрай промовисту рису: коли він обшахровує Юру, то використовує ім‘я Боже. Односельчани в Церкві відвертаються від Юри через його запроданство чужинцеві, це приводить його до душевного розорення. Юра безсиліє, а від сина довідується, що Мошко підсипав до горілки отрути.
Юрі та його синові не вдалося забрати назад «гостинець і хату», судовий процес він програв. Перший розділ повісті-новели закінчується тим моментом, з якого починався. Прокинувшись, Юра йде до свого села, щоб убити Мошка. Людина зробила вибір і опинилася у межовій ситуації – людина перед вбивством, яке вона вирішила здійснити. Вперше в українській літературі маємо зображення душевних процесів такого плану. У душі Юри триває процес самонавіювання, що він чинить слушно, що не матиме гріха: «Бог його простить». Він знищує зло, «люципера», здійснює справедливе покарання за себе і людську кривду. Уповає на справедливий суд Вищого Судді. Отже, Юрина віра у вищу справедливість ототожнюється з вірою в Бога. Перед тим уже Мошко брав Бога у союзники.
Боротьба в душі Юри подана за логікою образу неписьменного, затурканого гуцула. Однак автор у творі поставив ширшу мету. Два рівні буття – Добро і Зло – персоніфікуються, вони у безугавній боротьбі, однак без остаточної перемоги. Тут переміг Білий ангел, але боротьба триває і невідомо коли закінчиться. Останній немає ніякої влади над людськими вчинками; він ніяк не може відвернути Юри від шляху злочину, це робить Чорний демон, коли переконується, що йому цей злочин невигідний.
Автор утверджує ідею, що «премудрій економії творця» десь потрібна і гра Чорного демона. Вступає в екзистенційну гру випадок. Філософія випадку, його буттєва наповненість підкреслена в повісті-новелі дуже виразно. «Випадок» як схрещення позитивного в людині, створеної на образ і подобу Божу.
Юра має перебрести Черемош, щоб дістатися до Мошка. Образ Броду також персоніфікується. Юра тисячі разів переходив цей брід не вагаючись і не жахаючись. А тепер брід видався йому вдесятеро ширшим, як звичайно, він жахнувся. Мошків шинок видався недосяжним, що стояв зразу за бродом на горбочку. Перехід через Черемош – це ж для нього перехід із одного життя, з того, в якім зріс і постарівся, в якесь інше, невідоме і страшне.
Морально-філософський план, алегорично-притчова природа, ірреальні виміри по трактування «переходу» – усе це першорядні елементи розгляду у наших студіях.
Юра, переходячи Черемош, фактично розчиняється у силовому полі метафізичних спекуляцій. Він залишає хату, але не хату для перебування, а хату для повноцінного життя. Юра залишає простір культури, традицій, власної історії. Він залишає фізично-метафізичний вимір свого роду.
Відповідь на питання, куди прямує Юра, може здаватися парадоксальним, адже він прямує до власного дому. Символічний перехід Черемоша є містично-сакральною ротацією. Старий Юра залишає свій дім християнином, залишає його українцем. Це означає, що цей чоловік постійно перебуває в межах екзистенціального та євангельського виміру свого дому. Тому інтерпретацію Юриного вчинку не можна здійснювати, не враховуючи вищенаведених аспектів.
Посередині броду Юра спіймав велику головатицю. Відбувається психологічний процес «витіснення» і «перенесення»: Юра довго думає, що зробити з головатицею. І мимоволі в потоці його думок несподівано з‘являється рішення занести здобич до Мошка.
Злочинний намір Юри мав так чи інакше поверховий характер. Цей намір швидше всього викликаний імпульсом ситуації, умовами буття, в яких він опинився. Але Франко не ідеалізує свого героя, Чорний демон «спрацьовує», Юра думає, а хто йому, крім Мошка, заплатить «десятку» за рибу?.
Протозмістом і прототекстом, які лягли в основу Франкового твору і які проявились у цьому творі в аналогічній образності, є сакральні сентенції Святого Письма:
 «Чи ж є між вами хтось такий, що, коли син попросить у нього хліба, дасть йому камінь? Або коли попросить рибу, дасть йо
Меню сайту
Категорії розділу
Парафіяльні новини [70]
Загальноцерковні [82]
Статті [15]
Вітаємо [1]
Сумуємо... [1]
Оголошення [5]
Форма входу
Пошук
Календар
«  Березень 2024  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
-->
Архів записів
...
Український рейтинг TOP.TOPUA.NET ut=horiz">
НОВОСТИ:
Copyright Петропавлівська парафія смт. Вакуленчук © 2024
МЕТА - Украина. Рейтинг сайтов Каталог україномовних сайтів   bigmir)net TOP 100 OnLoad="FreeViral(391809)"