Вівторок, 19.03.2024, 05:39
Вітаю Вас Гість | RSS

БІОГРАФІЧНІ ЧИННИКИ ФОРМУВАННЯ СВІТОГЛЯДУ ІВАНА ФРАНКА У СУЧАСНОМУ ФРАНКОЗНАВСТВІ

РОЗДІЛ І

БІОГРАФІЧНІ ЧИННИКИ ФОРМУВАННЯ СВІТОГЛЯДУ ІВАНА ФРАНКА У СУЧАСНОМУ ФРАНКОЗНАВСТВІ

1. Проблема ірраціоналізму світогляду Івана Франка у сучасному
науковому дискурсі

Світогляд І. Франка – одна з вершин української філософської думки. Що переважало у його світогляді: примат матеріального над духовним чи навпаки? Годі шукати серед дослідників (як за життя письменника, так і згодом) одностайності у відповіді на ці запитання. Звісно, оминемо при цьому покоління радянських франкознавців, для котрих аж донедавна, коли з‘явилася низка цікавих студій про біблійні й євангельські мотиви у творчості поета, світоглядні аспекти його творчості, згадані проблеми були закриті для об‘єктивного наукового осмислення. І. Франко в літературі того часу однозначно оцінювався як письменник-атеїст.
Прикметно, що різні, нерідко полярні,  думки про релігійні погляди І. Франка, світоглядні підвалини його творчості висловлювали не тільки літературознавці, але й духовні особи його часу. За о. Г. Костельником Франко – "раціоналіст, атеїст, матеріаліст. Він не тільки завзятий приклонник сього світогляду, але завзятий пропагатор, популяризатор».
 «Сей поет мав душу, зломану болем невірства. Він сам се чув, розумів і казав, постійно вертаючи до Бога, щоб існування його все перечити», – акцентував на атеїстичній ідеології творчості І. Франка о. О. Назарук, додаючи при цьому, що «Церква все жаліла й жаліє, що той здібний поет і письменник підпав цілковито під вплив атеїстичної строї, яка в часах, коли він виростав, захоплювала майже всю інтелігенцію Європи». Натомість о. Й. Застирець вважав, що Франкова віра в Бога має глибоке коріння в релігійному світобаченні українців як етносу. «... Ніколи не можу погодитися з гадкою, щоби великий чоловік, діяч або поет, який виріс у нашімнароді, міг бути нерелігійним», – писав він, підкреслюючи, що особливо останні роки життя І. Франка мали виразні «признаки релігійності». Такий розмаїтий спектр оцінок в інтерпретації світогляду І. Франка зумовлений низкою причин різного характеру, зокрема тим, що «постановка питання "Іван Франко і релігія” звучить провокативно, збуджує неоднозначні оцінки і реакції», у ньому існують різні аспекти, абсолютизація яких нерідко давала аргументи для взаємно-суперечливих висновків.
Однак звернімось трохи детальніше до рецепції світогляду І. Франка у студіях окремих сучасних франкознавців. На цю тему написано багато, але про жодного з українських письменників не було стільки суперечок про релігійність, як про Франка, і це зрозуміло. Йдеться ж бо про найгеніальнішого українця нашого краю, ідейного наставника нації. Одні хочуть бачити його безгрішним, другі вказують на мнимі чи справжні негативні моменти й дошукуються їх причин.
Ми не знайдемо жодного твору Франка, в якому не виявлялась би проблематика боротьби, а разом з цим – і подолання. Але подолання – це вже синтез, і він має бути сформульований, тобто йдеться про синтетичну концепцію розвитку творчості Франка – «франкізм». Світоглядну базу, свій «символ віри» початківець легалізував у вірші «Божеське в людськім дусі», фабула якого прозоро кореспондує з біблійною моделлю історії людства («золоті віки» раю – вигнання, віки гріха – Благовість, перспектива навернення).
«Франко припускає, що кожний чоловік має в своїй душі, в своїм нутрі осібний, йому вроджений світ, котрий наразі називає світом ідеальним. Заким збудилося єще наше сознаніє, – уже він стає в нас замітний. То не єсть розум, ісключно чуство. То єсть іскра божества, котрою наділений дух людський. Життя може її розвити, може розпалити її в ясний полумінь. Ці твори написані «під впливом естетики ідеалізму».
Хоча за внутрішнім талантом, за потребами душі він був схильний більше до релігійного світогляду, до романтичного світопереживання, проте живучи в епоху переможного ходу позитивізму, світогляд нового вчення сприйняв як «нову віру», бо хотів прислужитися своєму народу найновішими ідеями часу. Це символізувала боротьба з самим собою, протиставлення у Франка ідей та засад Віри і безвір‘я, Інтуїції та розуму, Духу і Матерії, Традиції і Прогресу.
Одним із батьків соціалізму на Україні був Іван Франко. У ряді художніх творів, наукових та публіцистичних праць він виявляє засади та ідеї ірраціоналістичного світогляду, а це: волюнтаризм, елітаризм, містицизм, культ сильної особистості, антипрогресизм, примат Духу над Матерією і ін. Це було закономірним для того середовища, до якого тоді належав І. Франко – москофілів, тобто галицьких консерваторів.
Франко відходить від москофілів через їх культурну орієнтацію на Росію і різко переорієнтувався на революційно – соціалістичний світогляд. Наснажений вірою у всепереможність соціалістичної доктрини, зухвало кричав до небес, що нема того, що світ створив з нічого, – бога на небі. Пише атеїстичний вірш «Рубач», в якому в дусі радикальних соціалістів ліричний герой озброюється для боротьби із консерватизмом церкви «сокирою». Містична ідея твору явно нагадує візії «Божественної комедії» Данте.
Чітко ілюструє позитивістський світогляд Франка і поема «Монолог атеїста» (1885), яка підсумовує другий період його творчості: соціалізму та раціоналізму, атеїзму. Уже в самій зав‘язці лежить хибна ідея. Суб‘єкт «монологу» забуває про велику морально – етичну силу релігійності, про своє «божеське в людськім дусі». Це аж ніяк не позиція самого Франка, у якого впродовж усього мистецького шляху чітко і виразно звучать мотиви християнської етики. Іван Франко у своєму «Монолозі» зобразив «модні» у ту добу погляди антихристиянина Ніцше, який проголосив: «Бог умер». Весь твір написаний в богоборчих тонах, однак останні рядки зводять нанівець весь шлях атеїста, який, по суті, зайшов у глухий кут: «всієї правди нам, дрібним атомам, не вловити ніколи». «Інтуїцією свого таланту намагається заглянути в перспективу і запитати: що настане після повалення богів у свідомості людства? Його відповідь вражаюча і дуже сучасна: порожнеча. Франко не знає, чим цю порожнечу можна буде заповнити».
Дуже симптоматично, що в тому ж 1885-му році І. Франко пише велику поему «Святий Валентій», присвячену пам‘яті батька. Сюжетом її є християнське проповідництво. У поемі автор переносить визначальну проблематику із сфери соціально – матеріальної у морально – психологічну, на відміну від більшості своїх творів означеного соціалістичного періоду, що вже минав.
 1895 р. був переломним у І. Франка, коли з‘явився вірш «Три долі», у якому поет осмислює своє призначення і задумується про сенс буття. Дві перші долі – вроджений талант та ідея часу – не гарантують наближення до істини, а третя доля – ірраціональна сутність каже: «Ніхто тебе не витягне з калюжі, хіба лиш Божа благодать».
Навіть у статті «Радикали і релігія» (1898р.), яка писалася І. Франком від імені радикальної (соціалістичної) партії і, можливо, у співавторстві, бачимо обережність у трактуванні релігійної проблематики і повну відсутність атеїстичного запалу, так характерного для всіх тодішніх соціалістичних партій Західної Європи і Росії. Натомість автор наголошує:
«Радикали ніколи не виступають і не виступали ані против віри в Бога, ані против жадної основи правдивої релігійності... так само не виступали і не виступають радикали проти головних установ церковних, проти церковних тайн і обрядів, а тільки виступали і виступають, і будуть виступати завсігди проти надуживання тих установ і обрядів до визискування, обдирання і отуманювання народу».

Під впливом соціальних умов та через глибину свого таланту І. Франко еволюціонував ще далі у світоглядному плані. Він не тільки висміяв і засудив соціалізм як вузьку і неправдиву доктрину у статтях 1896 – 1906рр., але й відверто перейшов на консервативні світоглядні позиції. Ось як О.Баган у статті «Між раціоналізмом і християнізмом» характеризує закінчення цього творчого періоду Франка: «... Він ніби повертається до своїх ранніх релігійно – романтичних уявлень про світ як про тайну Божу, яку людський розум ані пояснити до кінця, ані усунути зі свого шляху піднесення Людини не може».
Стривожений долею народу, впливами матеріалізму підняв Франко слушну боротьбу з «отруйним зіллям», із закостенілою філософією «ілюзій». В ієрархії вартостей ставить Франко віру понад розум, вічне понад сучасне, моральне понад матеріальне. І є це відносини однозначно християнські. Підтвердженням цього твердження є Франків «Мойсей», який виникнув на основі глибоких довголітніх художніх досвідів. Це оригінальний твір з індивідуалістичним підходом до справ релігії, це добрий приклад «віри в силу духа». Немає тут коливань, «роздвоєнь», які так часто находили поета в молодості. Світоглядна еволюція осягнула тут свою вершину.
З нашого маленького дослідження можна побачити, що Франко змінював свій світогляд, формував його в часі і поглиблював. Християнська етика ніколи не викликала у Франка будь-яких сумнівів. У розумінні письменника релігія є чимось більше ніж звичайний погляд у сфері справ моральних чи суспільних.
Другим аспектом нашої загальної проблеми є: чи І. Франко виступав проти Церкви? Серед українського загалу утвердилася думка, що Франко стояв на позиції антикатолицизму, бо це випливало із його атеїстичних переконань. Така позиція частково слушна, але як ми вище з‘ясували, атеїстом він був тільки у ранні роки діяльності, а його оцінка та духовно-інтелектуальна взаємодія з католицизмом не можуть бути спрощено трактовані.
Цю тематику піднімає Я. Гриневич у своїй праці «Релігія в житті і творчості. Франка». Проте не обійшлося у ній і без самозаперечення. Говорячи про те, що в молодості Франко «переживав хвилі зневіри в шуканні доріг до зрозуміння Бога і Його законів», написав речі «протирелігійні», в іншому місці Я. Гриневич пише: «Правда, Франко не раз виступав проти політики Св. Юра, але ніколи проти релігії, Церкви чи загалу духовенства». Ця думка правильніша, бо таки не воював Франко з релігією, але мав серйозні претензії до священиків – москофілів. У відомій статті «Соціальна акція, соціальне питання і соціалізм» він дискутує над пастирським посланієм митрополита А. Шептицького «О квестії соціальній» (1904), хоча і сперечається із митрополитом, все ж розуміє велику роль Церкви. Не випадково совєцька наука так неохоче друкувала і обговорювала цю статтю.
Як дослідив Андрій Кравчук, І. Франко у своїй критиці позиції митрополита  А. Шептицького не завжди мав рацію, не до кінця розгледів глибину накреслень Глави Української Греко–Католицької Церкви.
Дискусії між І. Франком та А. Шептицьким, безумовно, були взаємно корисними, – власне, були корисними для всієї української культури, для національно-духовного розвитку. Митрополит не ображався, коли Франко висловлював думки про деякий клерикалізм у тодішній діяльності клиру, а що такі були – видно з натяків у листах письменника. Тактовно, як і належить пастиреві, А. Шептицький щось спростовував, а щось брав до уваги, усвідомлюючи, що перед ним – геніальний розум, який, як ніхто в його часи, турбується долею України. Ясна річ, що митрополит добре знав творчість Івана Франка і прекрасно розумівся на її значенні для нації, для світу. Цю повагу Шептицького підкреслює залишена згадка Р. Чубатого про ювілейний вечір у Львові з нагоди 40-річчя творчої діяльності Каменяра (1913): «Зала Оперного театру була виповнена вщерть, серед грімких оплесків у залу впровадив Івана Франка під руку блаженної пам‘яті митрополит Андрей Шептицький і примістив його на почесному місці. Таким чином митрополит Шептицький дав доказ великої пошани і признання ювілятові за його величезні заслуги, а посередньо немов п‘ятнував тих, що духово не були доросли до зрозуміння Франкових ідей». Ярослава Мельник у статті «Церква і культ Івана Франка» наводить цю відомість за матеріалом Франкового сучасника          о. І. Німчука в лондонському часописі «Шлях перемоги» від 24 квітня 1966 року, при тому зауважує: «На жаль, у численній мемуарній літературі про святкування 40-літнього ювілею Франка ми не знайшли додаткових підтвердження цього факту».
Треба гадати, що, якби митрополит А. Шептицький не був у 1916 році на засланні в Росії, то неминуче взяв би участь у похороні Івана Франка. Після звільнення із заслання митрополит відправив панахиду по Франку у Києві в переповненому католицькому храмі.
Особливо спекулювали на тому, що І. Франко, мовляв, перед смертю не хотів висповідатися. Прикметно, що для деяких сучасників Франка було цілком ясно, що розмову про сповідь слід перевести з ідеологічної площини в царину психології. На тяжку хворобу як на причину відмови І. Франка від церковної сповіді покликався також о. В. Давидяк, парох Свято – Успенської Церкви у Львові, умотивовуючи законність християнського похорону великого письменника. На руках у нього була лікарська посвітка про те, що І. Франко через хворобу останні дні свого життя «був не при тямі». До речі, о. Галущинський, який приходив до І. Франка за день перед закінченням його земного життя, також звернув увагу на надто небезпечний стан здоров‘я хворого під час його відвідин: «Застав я його дуже ослабленого і страшно терплячого. Його біль був не раз такий сильний, що хворий майже відходив від змислів...».
Як би там не було, а висповідався Великий Каменяр безпосередньо перед Богом і людьми. «Вірне і безкорисне служіння своєму народові – це заразом і служіння Богові».
Дуже влучно висловився з приводу питання «Франко і релігія» священик             Е. Будилець – і то ще в 1913 році:

«Не находжу в творах Франка зазначеної обставини, будь – то би він уявляв "нашу нам обітовану землю” без віри, без Христа, без церкви..., без християнських чеснот, ну і без українського священства..., зв‘язаного всіма нитками із народом галицьким, українським. Не находжу. А вслід за сим щиро признати мушу, що Франко таки наш, а не від "супостат наших”. Се вище всякого сумніву, се певне, непохитне».

Бачимо, Іван Франко, як усі генії, не є одновимірний.  У підході до вивчення його творчості неприпустимий принцип «прийшов, побачив переміг» – тут потрібне відчитання кожної сторінки творчості і життя.

2. Іван Франко як дослідник Святого Письма

В усьому християнському світі Біблія залишилися головним авторитетом у справі виховання світогляду і моралі людини. Навіть найрадикальніші кола, захоплені новими віяннями, відкидаючи авторитет Церкви з її ритуалами і канонами, як правило, залишалися вірними читачами і шанувальниками Біблії. Непомітно її вічні образи          (старозавітних і новозавітних Книг) розселюються по книгах відомих письменників. Вони допомагають авторам творити нові пласти художнього бачення дійсності, піднімати складні проблеми реального життя з їхнім зв‘язком із вічними проблемами людського побутування на Землі.
Свою історію та традицію в опрацюванні і дослідженні біблійних сюжетів має також Іван Франко. Він сам свідчить про те, що Біблія змалку була одним із чинників його творчого натхнення. Ще в підлітковому віці був пильним читачем і захоплювався перекладом Старого Заповіту. Володимир Радзикевич стверджував, що в 1875 р., коли поет переїхав до Львова, привіз із собою кілька зошитів готового перекладу Біблії. У листі до Михайла Драгоманова зустрічаємо такий факт: в шостому класі гімназії Франко розпочав збирати книжки, серед яких була Біблія. За словами відомого історика літератури Сергія Єфремова, Франко в особистих зустрічах ініціював розмови про Біблію а також про вавилонську літературу. І вже тут бачимо підхід до Біблії не як до релігійних святощів, а як до об‘єкту дослідження, як до суто художнього твору.
Уся діяльність Франка-науковця наскрізь просякнута сцієнтизмом – беззастережною вірою у всесилля науки. Його основні засади: компаративізм і еволюціонізм у дусі Дарвіна. Принцип цієї методології І. Франко застосував, аналізуючи біблійні тексти. Франко-дослідник використовує найновіші на той час дані європейської історико-літературної науки, яка бачила в Біблії не релігійний канон, а передовсім збірку давніх книг, що потребують пильної уваги лінгвістів, істориків, археологів, знавців давніх літератур Сходу. Франко високо шанував давніх книжників, які творили Біблію, за мудрість, навіть геніальність. Таким було ставлення науковця до Святого Письма протягом усього творчого шляху, хоч як би не мінялися його світоглядні й естетичні позиції, а вони, попри всю цілісність поетової натури, таки певним чином еволюціонували.
Свої зацікавлення Біблією Іван Франко виразно демонстрував у публіцистичних і наукових публікаціях. Ще 1883 року Франко запрезентував листовно програму публікації, у якій хотів під проводом європейських науковців крок за кроком перейти ціле Святе Письмо. Просив Драгоманова, який перебував у Швейцарії, переслати йому джерела, присвячені питанням біблістики. У ХІХ ст. науковці скрупульозно перевіряли тексти Біблії на достовірність історичних подій, імен, інших фактичних даних порівняно з новими археологічними матеріалами. Результати таких досліджень викликали неоднозначну реакцію і розголос, породжуючи наукові та релігійні дебати, але щоразу пробуджуючи все більше зацікавлення до Біблії.
У своїх працях Іван Франко коментує, пояснює, інформує про дослідження в цій галузі російських, українських, польських дослідників. У 1906 р. він подав відгук про працю Павла Житецького на тему «О переводах Евангелия на малорусский язык», в якій оцінив український переклад Біблії Пилипа Морачевського, Михайла Лободовського, Пантелеймона Куліша, дав огляд джерел оригіналу. При цьому Франко не приховує свого критичного ставлення до перекладу Куліша. Він прихильник повноцінного українського перекладу Біблії, не сприймає вживання Кулішем у його перекладі церковнослов‘янських архаїзмів. У «Записках Наукового Товариства Шевченка» поет опублікував статтю щодо студії над "Острозькою Біблією”, виданою в 1580-1581 роках. У цих же Записках помістив інші статті на цю тему, однією з яких був відомий твір «Богогласник» з 1790 р. У названій статті міститься докладний опис чудесного образу Почаївської Богоматері.
 Потрібно зазначити, що Франко був дослідником і збирачем апокрифічних оповідань. У 1896-1910 рр. опублікував п‘ять томів апокрифів та легенд з українських збірників, відповідно їх опрацював, написав до них передмови і коментарі.
1908 р. Іван Франко опублікував ґрунтовну працю «Сучасні досліди над Святим Письмом». Видатного вченого-мислителя непокоїв розмах релігійних зацікавлень, що знаходили тоді відгук не лише в колах інтелігенції, а й у широких народних масах. Масове захоплення містицизмом та релігійним фанатизмом, на думку вченого, здатне деформувати духовне життя різних націй. Оборонитися від виявів крайнього фанатизму можна лише за умови, якщо взяти на озброєння здоровий скептицизм і тверезий глузд. Франко вважав головним обов‘язком кожного інтелігента цікавитися цією проблематикою.
У своїй статті, зреферувавши публікації Реймаруса, Штрауса, Лессінга, Ренана та інших дослідників, Франко брався роз‘яснити для широкого читацького загалу ту суму знань про Біблію, що їх накопичила на той час світова наукова критика. Культивуючи біблійну риторику, Іван Франко охоче користувався притчами, типовими формами релігійної літератури Далекого і Близького Сходу, що у різних ґатунках виступають в Старому і Новому Заповітах.
Прислухаймося до І. Франка, який писав: ї
«Ся поезія, що стала доступна новочасній цивілізованій людськості тільки завдяки науковим відкриттям та дослідам другої половини ХІХ в., важна також для нас, українців, не тільки сама собою, як продукт прастарої цивілізації далекого від нас і чужого нам народу, але головно тим, що в ній мусимо бачити джерело того релігійного духу, який сплодив староєврейське письменство, доховане до наших часів у т.зв. біблійних книгах Старого Завіту, а спеціально його поетичну часть, репрезентовану збіркою гімнів і молитов, що має назву «Псалтир» і якої авторство пізніша єврейська традиція приписала староєврейському цареві Давидові. Ся книжка мала величезний вплив на формування того релігійного культу, що на єврейській основі виріс у могутнє дерево християнства, і в перекладі на церковнослов‘янську мову мала також значний вплив на сформування душі українського народу».

Зрештою, не тільки у «Псалтирі» були яскраво трансформовані мотиви Східньої поезії; до Біблії перекочували також шумеро - аккадські сюжети про сотворення світу, про всесвітній потоп тощо. Франкове зацікавлення чи не найдавнішими зразками світової поезії не випадкове. За Франкового посередництва вперше українською мовою зазвучали вавилонські мотиви і ритми, промовили до нас шумерські й аккадські слова та дивні давні імена.
Франко ґрунтовно вивчив літературу на цю тему і наблизив до читача джерела, з якого черпали свої знання згадані дослідники. Автор за доцільне вважав оцінювати доробок світських інтерпретаторів Біблії. Сьогодні ще не маємо відповіді на питання, чим керувався Франко, інформуючи читача про ці дослідження. У вступній статті критик наголосив, що в своїй праці не претендує на оригінальність, а тільки виступає референтом кількох сучасних йому теологічних праць, оскільки ці здобутки видаються йому важливими і цікавими. Деякі думки дозволяють підтвердити, що Франко відноситься досить критично до західноєвропейських інтерпретаторів Біблії. Наприклад, Д.Ф. Штравсу закидає нерозуміння синоптичного характеру трьох перших Євангелій, а Е. Ренана критикує, що той приписує Ісусові сумнівні прикмети.
Видатний вчений описав найстаріші списки біблійних Книг беручи до уваги матеріал, покладений в основу давніх рукописів, та стиль письма і оформлення старих списків. Він, зокрема, наголошував на історії давніх списків, у текстах яких траплялося чимало помилок через примітивний спосіб копіювання книг, а зокрема через недбальство переписувачів, які допускали помилки. Тих помилок поменшало від часу встановлення канону святих Книг, що виставляло до переписувачів дуже серйозні вимоги.
Третій розділ статті «Сучасні досліди над Святим Письмом» автор присвятив розгляду питання про становлення літературних пам‘яток доби раннього християнства, коли записувалися тексти Нового Заповіту та апокрифи. Стаття була не першою спробою письменника подати українським читачам свою оцінку і сучасне трактування біблійного канону. У 1904 р. Франко опублікував розвідку, що називалася «Поема про сотворення світу». Детальний огляд розвідки зробимо в наступному розділі. Проте тут хочеться зазначити, що Франко піддав критиці біблійне положення про автора перших п‘яти Книг Біблії, адже результати лінгвістичного аналізу підтвердили, що вони пройшли довгий шлях становлення, доки оформилися у канон. У самих текстах П‘ятикнижжя також зберігаються обмовки, помилки, суперечності, з яких можна зробити висновок, що Мойсей не був  їхнім єдиним автором. Дослідник акцентував увагу на мові Старого Заповіту, аналіз якої давав підставу вважати, що П‘ятикнижжя було написане не Мойсеєм за 1000 літ перед Христом, а єврейськими книжниками після повернення з вавилонського полону.
Можна цілком стверджувати, що Іван Франко тему Біблії широко використав у публіцистиці і наукових працях. Навіть поверховий огляд літературного доробку          І. Франка показує, що стилі, образи, мотиви, способи висловлювання, які містяться в Біблії, це джерело багатьох інспірацій автора «Каменярів». Христос, Богоматір, Мойсей – це постаті, які найчастіше постають у творах Франка, а відтак – Каїн та Пилат. Мойсей і Каїн стали своєрідними символами своєї епохи. До речі, зіставляючи  Пилата з Каїном, поет з ієрархії злочинців ставить на перше місце Пилата, бо римський прокурор омив руки перед здійсненням злочину. Додамо, що багато завдань розв‘язує автор крізь призму Біблії. Франко не акцентує насильство, прагне змінювати світ моральним чином, а у споконвічному людському порядку бачить безустанну боротьбу добра зі злом. Бог є найвищим добром, Бог є правдою і любов‘ю, тільки Він вільний від слабкостей.
Більшість дослідників франкової біблістики зосередилися на Мойсеєвому П‘ятикнижжі, здебільшого ігнорують новозаповітні джерела Франкової творчості, а вони так само відчутно наснажують її. У системі євангельських персонажів у центрі Ісус Христос, у спадщині І. Франка йому теж належить чільне місце. Для змалювання образу Христа майже завжди вибирає трагічну тональність, з усіх євангельських аксесуарів він бере не багряницю, а хрест, отруйний напій, страждання на хресті, особливо часто звертається до такої символічної деталі, як терновий вінок.
Іван Франко сліпо не наслідував Святе Письмо. Він вільно інтерпретував біблійний текст, брав його за основу для власних узагальнень. Наприклад, у вірші «Товаришам» поет переказує читачам свою оцінку галицького життя, власних переживань, наголошуючи на негативних аспектах галицького суспільства. Мотиви з Євангелія перефразував, дійшовши висновку: «І вас зі своїх зборів проженуть», «І вашу добру славу обплюють», «на суд потягнуть». Аналізуючи цей вірш, Л. Бондар слушно вказала на своєрідну євангельську ситуацію: Христос, якого не приймає його народ, якого тягнуть на несправедливий суд, принижують і мучать.
Уяву поета схвилював і образ Богоматері. «Коляда»(1876), перший твір Франка, у якому відтворено євангельський образ Богоматері. Не можна без хвилювань читати про страждання Божої Матері, яка після розп‘яття свого Єдиного Сина ходить по землі, всюди шукає його, не може знайти і плаче. В ньому вражає не тільки сила й глибина материнських почуттів, суголосних скорботі всіх матерів, які коли-небудь утратили своїх дітей, але й велика божественна сила, що перетворює безмірну тугу в добро й красу. Візія з «Коляди» повторилася в 1904 р., коли Франко оглядав у Римі Сікстинську Мадонну. Тоді він написав вірш під цим же заголовком. Джерел духовності тут три: внутрішній світ самого Франка, мистецьке творіння Рафаеля і євангельський образ Богоматері. Ні одна з релігії не створила настільки величного культу матері, як християнство.
Українські письменники ХІХ ст., осмислюючи долю власної поневоленої держави, не раз дивилися на її минуле й майбутнє очима біблійних героїв, в т. ч. Іван Франко. Його світобачення не вкладається у жодну схему. Наша мета полягає в тому, аби довести, що Іван Франко був уважним читачем, знавцем і дослідником Біблії. Слід наголосити, що Франко творчо використав Святе Письмо, яке творить основу християнської культури.
                                                                                                      

3. "Поема про сотворення світу” Івана Франка –
студія з біблійної герменевтики в рецепції критики

Загальнонауковий характер ірраціонального світогляду Івана Франка добре проглядається в його оцінках релігії як складного суспільно – історичного явища. Відомо, що І. Франко неодноразово і з різних приводів вдавався до наукового аналізу релігії і, зокрема, християнства, а також розглядав джерельну базу Біблії. Скрупульозне дослідження Святого Письма та його трактування знаходимо в опублікованій у 1905 р. його розвідці, яка має назву: «Поема про сотворення світу».
Автентичне видання не збереглося до нашого часу, тільки можна ознайомитися із оновленим та редагованим Ол. Сушком та виданим у Канаді перевиданням. Редагований текст від оригіналу відрізнити не можна, але можна здогадатися, якою могла бути версія редактора – соціаліста та матеріаліста за світоглядом та політичними переконаннями.
У цьому творі І. Франко детально аналізує окремі моменти Старого Завіту, трактуючи їх з погляду тогочасної історичної, філологічної та природознавчої науки. Вчений піддав критиці біблійне літочислення, наголошуючи, що небо і землю, чоловіка і жінку Бог не міг створити за чотири тисячі років до народження Ісуса Христа, оскільки археологи розкопали на територіях Єгипту та Вавилону докази існування там розвинутих цивілізацій ще в IV тис. до н. е..
Більшість накладу книжки відразу ж закупили церковні кола Галичини і знищили. о. Іван Гаваньо у своїй статті: «Бібліокритицизм та антиклерикалізм Івана Франка за твором "Сотворення світу”» про це говорить:
 «... якщо наші галицькі "попи” і підкинули у своїй "святій простоті” до мракобісного ідеологічного багаття свій "оберемок хворосту”, спаливши Франкове наукове видання, то їм же належить й розгребсти його замішаний у гущі ідеологічного ворожбицтва попіл. Першим нашим завданням у суміші ідеологічних узагальнень, які здебільшого визначають стиль і зміст книги, буде спроба вгледіти й справжні розсипи Франкової думки».
Основний зміст Франкового твору – порівняльний аналіз  перших двох глав «Книги буття» і вавилонської космогонічної поеми «Інума Іліш». Іван Франко, не будучи семітологом, довіряв цілковито висновкам фахівців, які вивчали дану проблематику. Вважав за доцільне оцінювати доробок світських інтерпретаторів Біблії. Та Франкове дослідження є оригінальне, його основні засади зберігають свою цінність і дотепер, а недоліки спричинені через недостатню обізнаність з мовою і палеологією текстів. Автор мав намір довести, що біблійна легенда аж ніяк не може бути проявом божественного одкровення, а тільки відображує тогочасні знання про Всесвіт, текст має багато суперечностей. Єврейські рабини, які писали ці тексти, механічно пристосували вавилонську політеїстичну легенду до віри про єдиного Бога, не викресливши сліди політеїзму. Ці сліди бачить у цьому стиху: «Тож сказав Бог: "Сотворімо людину на наш образ і на нашу подобу...”» Бут. 1.26.
Щодо послідовності, в якій створився світ видимий, то цілком незрозуміло, чому світло з‘явилося раніше від небесних світил. Ґрунтуючись на тогочасних теоріях про природу світла, І. Франко твердить, що рух матерії змушував її світитися. Природа світла є і корпускулярна, тобто складається із маленьких тіл, і водночас є хвильова. Виявляється, що в даному випадку, як і в багатьох інших, І. Франко не врахував того факту, що у природничих науках нові відкриття не становлять собою абсолютної істини, а мають частковий характер.
І. Франко був досить добре обізнаний з досягненнями текстуальної екзегези і підходив до критичного розбору Старого Заповіту, враховуючи наявність кількох нашарувань. Автор навіть зробив дуже тонке спостереження, що в 26-му вірші 1-ої глави Буття редактор даного тексту сприйняв множинну форму назви Елохім як давню назву Бога, яка пізніше була замінена новішою – Ягве. Проте не зробив наступного кроку – аналізу значення самої тетраґрами, яка тлумачиться: «Я є той, хто  є», що є вищим ступенем абстракції в уявленні про суть божества. Внаслідок цього І. Франко стверджує: євреї не пішли далі від вавилонців і вважали також, що людина появилася, щоб слугувати богам і будувати їм святині. Проте, як слушно писав І. Франко, перші глави Книги Буття були складені дуже пізно і є результатом довгого розвитку юдейської релігії. Вже сам факт сказаного в них, що Бог створив людину «на образ Божий», показує, як далеко відійшло релігійне мислення від багатобожжя, бо ж людина відповідає перед своїм Творцем і може стати потенційно богорівною.
Запозичення біблійними авторами язичницького епосу «Інума Іліш» очевидні та неспростовні, і це науково доведено. Питання за тим, як трактувати ці запозичення у спробі якогось нового богословського пояснення цього феномену із врахуванням наукових досягнень.
Тепер приступимо до філологічного аналізу біблійних текстів перших семи стихів книги Буття. Свій аналіз Франко проводить у відкритій полеміці з версією Кулішевого перекладу, пропонуючи власний варіант як більш точний і ближчий до оригіналу. В цілому тексті І. Франко дуже наполягає на логічних операціях. Сподівається виправити за допомогою простого умовиводу.
У Куліша читаємо:
1) На початку сотворив Бог небо й землю.
2) Земля ж була пуста та пустошня, та й темрява була над безоднею, а дух Божий ширяв над водами.
3) І сказав Бог: «Нехай буде світло!» І настало світло.
4) І побачив Бог світло, що воно добре та й відділив Бог світло від темряви.
5) Назвав же Бог світло – день, а темряву назвав ніч. І був вечір і був ранок – день перший.
6) Тоді сказав Бог: «Нехай посеред вод буде твердь і нехай вона відділяє води від вод!»
7) І зробив Бог твердь і відділив води, що під твердю, від вод, що над твердю. Тож сталося так. (Бут. 1, 1-7).
Іван Франко пропонує такий переклад:
1) «На початку, коли Бог сотворив небо й землю,
2) а земля  була видима і невпорядкована, і пітьма лежала на морі, і дух божий сидів на водах.
3) тоді сказав Бог: «Нехай буде світло!» І сталося світло.
4) І бачив Бог, що світло було добре. Тоді Бог розлучив світло від пітьми.
5) І Бог назвав  світло днем, а пітьму назвав ніччю. І зробився вечір і ранок – перший день.
6) Бог мовив: «Нехай буде твердь між водами і нехай розлучить одні від одних». І так сталося.
7) Так зробив Бог твердь, і розлучив воду під твердю від води над твердю».

Франко зазначає, що згідно з першим стихом Кулішевого перекладу, акт творення був вже довершений, далі Бог викінчує, що не було зроблено. Це суперечить змісту наступних стихів – безпосереднє створення Неба і Землі. Крім того не відповідає оригінальному тексту.
З Франком не можна до кінця згодитися із кількох причин. У перший вірш введено без жодних підстав сполучник часу «коли», а в третій – його напарник «тоді». У Куліша перший вірш становить окреме речення і завершується крапкою. В ньому немає жодного часового сполучника. Те саме знаходимо в усіх перекладах Біблії аж до найновішого англійського. Це достатній доказ, що І. Франко не мав рації, твердячи, ніби в гебрейськім тексті було так, як він припускає. Таке вільнодумство Франкові було потрібне, бо він не володів староєврейською мовою, і це закидає Кулішу, щоб наблизити Книгу Буття до поеми «Інума Іліш». У поемі хаос під назвою Тіямат є матір‘ю всього сущого, а з хаосу Апсу творить все суще. А деміургом виступає Мардук, який у двобої нищить Тіямат і з її тіла робить небо, а з другої половини – решту. Пам‘ять про те, що Бог мав на початку створення світу сутичку із морською потворою, відбита у різних місцях Біблії. Євреї сприйняли цей міф, але оскільки перші дві глави Книги Буття – це текст, редагований досить пізно, то тільки звукове оформлення слова «теґом» нагадує про вавилонську Тіямат, але виклад подій вже зовсім інший. Пройдений шлях від вавилонської легенди був довгим, і єдиний Бог виступає тут за Творця Всесвіту.
Франко критикує підбір значеннєвих висловів у другому стиху першого розділу. Такий переклад не відповідає грецькому текстові, де стоїть «аоратос кай акатаскеуастос», а грецький не передає гебрейський вираз: «і коли земля була Тогу-ва-богу».
Така ж критика спрямовується Франком і на наступні слова Кулішевого перекладу: «і дух божий ширяв над водами». Кулішеве «ширяв» не передає змісту гебрейського тексту, згідно з яким Руах сиділа на водах за аналогією до того, як птах сидить на яйцях і вигріває їх. Бачимо, що І. Франко зсилається на єгипетський космогонічний міф, а саме на уявлення про космічне яйце, з якого все вийшло. Можливо, що євреям цей міф був відомий, бо ж єгипетські релігійні уявлення мали величезний вплив на формування юдейської релігії. Але знову йдеться про щось давно відкинуте, бо ж «дух Божий» «руах адонай» – це щось вітроподібне, яке не може сидіти, виводячи яйце, а лишень летіти, ширяти. Текст, який наводить І. Франко для підтвердження свого перекладу цього дієслова, є повторення закону, глава 32, У вірші йдеться про орла, який летить над своїми малятами, простягаючи свої крила, беручи їх на свої рамена.
Франко не сприймає вживання Кулішем у його перекладі Біблії церковнослов‘янських архаїзмів. Наприклад, слово «твердь» вживається в українських перекладах Біблії, відбиваючи архаїчну, дохристиянську уяву слов‘ян про небесне склепіння. Але якщо бути точним, то єврейське «ракія» цього значення не має, це скор
Меню сайту
Категорії розділу
Парафіяльні новини [70]
Загальноцерковні [82]
Статті [15]
Вітаємо [1]
Сумуємо... [1]
Оголошення [5]
Форма входу
Пошук
Календар
«  Березень 2024  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
-->
Архів записів
...
Український рейтинг TOP.TOPUA.NET ut=horiz">
НОВОСТИ:
Copyright Петропавлівська парафія смт. Вакуленчук © 2024
МЕТА - Украина. Рейтинг сайтов Каталог україномовних сайтів   bigmir)net TOP 100 OnLoad="FreeViral(391809)"