Хто не сповниться особливим відчуттям трепету напередодні свята Святого Миколая! Такої родини, котра зберігає давні українські традиції, просто не існує, як не існує дому, до котрого не завітав би цей Святий Старець. Навіть нехристияни, або ті, що занедбали цю традицію – і ті нічого не вдіють, коли серед темної ночі у двері їх осель застукає Святий Миколай.

А ми цього дня отримуємо чергову нагоду розважити над такими речами, як любов, милосердя, доброчинність. Навіть поглянувши нашвидкуруч, поверхово, ми зрозуміємо наскільки глибшими є ці речі, аніж просто дарувати один одному подарунки.

Про доброчинність, милосердя, любов до ближнього сказано і говориться дуже багато. На це є і потреба часу, і жалюгідне, недостойне людини, животіння, злидні, а нерідко взагалі крайня убогість. Дякувати Богові, про це не лише говориться, але й робиться, тому хочеться подякувати доброчинним організаціям і гуманітарним фондам, людям доброї волі, за те, що вони вміють побачити потребуючого і змилосердитись над ними. В таких випадках і за таких людей ми в сокрушенні звертаємось до Бога і просимо «щоб не збідніла рука даючого». Віримо, що не збідніє, бо написано: «Хто чинить бідному добро, той Господеві позичає, і він йому відплатить за його добродійство» (Прип. 19, 17). В кого Господь боржник, до того не забариться з відплатою. Скільки б ми про цю позичку і відплату не говорили — все це лише на перший погляд так просто і ясно виглядає. Що ж скажемо про тих, хто дає з думкою: «дам, щоб Господь покрив мою нечесність»? Або «дам, щоби Бог покрив мої злі наміри»? Чи можемо назвати доброчинцем таку людину? Відповідніше буде назвати його хабарником. Дає хабаря Богові за те, що ошукав когось, і так далі. Доброчинність, милосердя не одноразова дія, не звичка чи узалежненість, як фізіологічна потреба донора здавати кров – це чеснота, стан душі, це діяльність чистого серця, яке в кожному зустрічному вміє побачити Христа. Лише глибоковіруючу людину можемо назвати милостивим доброчинцем, таким, яким був і буде святий Миколай Чудотворець. «Я виноградина, ви – гілки. Хто перебуває в мені, а я в ньому, – той плід приносить щедро. Без мене ж ви нічого чинити не можете» (Ів. 15, 5).

Написано: «Краще давати, аніж брати». Переважно люди вміють дотримуватись цієї євангельської поради. Дають тому, хто просить, хто гріш, хто хліб, хто одяг, словом, що сам може.

А мені пригадується давня, декількарічна історія із життя однієї такої начебто убогої сім'ї. Репортер брав інтерв'ю в дівчинки, на вигляд років 11-12, одразу видно недоглянутої, голодної, блідої, волаючої про допомогу. Камера показала її на весь екран, а те, що вона говорила, змінило моє уявлення про доброчинність. Ось якими були її слова: "У нас в сім'ї троє дітей. Живемо недалеко за Львовом. Колись я ходила до школи, але мама сказала, що мені це не потрібно, бо роботи мати не будеш, а краще іди і проси милостиню. Моя мама добра, але трохи п'є разом з татом. А як нап'ються, то про нас забувають. І весь час виганяють нас просити. Може, коли б люди так не давали, вони не пили б, бо не мали за що. Нам було б спочатку трохи гірше, але в селі є город, якось би вижили, то ви люди не давайте". Інтерв'ю скінчилось, а що тепер з ними ніхто не знає. Що ж для них буде доброчинством – дати чи не дати? Звісно, можна в інший спосіб допомогти таким родинам. Але все ж?

Інша історія, правда не в Україні, розповідає про чоловіка, узалежненого від алкоголю. Працював в якійсь фірмі і давно б його звільнили, коли б не товариш його, старший за посадою, котрий завжди покривав його перед директором. І ось одного дня, прийшовши до праці, узалежнений як і все після прогулів звертається до друга про клопотання за нього. Його обуренню не було меж, коли товариш цього разу відмовив. Розгніваний і вражений зрадою друга, втративши роботу, дім, сім'ю, узалежнений на останні гроші, які ще залишились, купує випивку і ступає... на дно глибоченної ями. Здається, там йому і прийде кінець. Але проходить час і ось охайний, поголений, випростуваний входить він до кабінету свого друга і говорить: «Коли б не твоя відмова і, як мені здавалось, підла зрада, я ніколи б не вийшов зі стану постійного алкогольного сп'яніння і, мабуть, вмер би до того часу. Тож дякую тобі за своє навернення».

Євангельський блудний син так і не навернувся б до батька свого, коли б не крайня нужда і відсутність будь-кого, хто з «милосердя» давав би подачку.

Як бачимо з тих трьох випадків справжню доброчинність буде все-таки не дати.
Як же ж вчинити людині, котра не може спокійно пройти повз того, хто просить? Очевидно, потрібно поступити так, як говорить совість. Але, по-перше: ніколи не слід давати в поспіху. Інколи людина більше втішиться добрим словом, увагою, аніж п'ятьма копійками. Якщо хто просить на хліб – нагодуйте його. І тоді сповниться наука Христова: «Я був голодний і ви мене нагодували». Коли хто просить на одяг, дайте йому свою одну сорочку. Так говорив Іван Хреститель: «Хто має дві одежі, нехай дасть тому, що не має. А хто має харч, нехай так само зробить». Хто сумує чи зажурений, чи поможе йому навіть ваша гривня? Зажуреного – слід потішити, сумного розвеселити. Тому, хто в сумніві – пораду подати. Коли хто біжить і так собі, між іншим, вкине на ходу «відкупне» за те, що не зробив – то мабуть годі пишатися своєю, начебто, доброчинністю. Слід пам'ятати, що хвилина розмови з просячим може виявити його справжні наміри. ...тоді якраз і може виявитись, що кращим буде все-таки не дати.

По-друге: коли хочеш допомогти, зроби навіть більше, аніж тебе просять.

«Ти ж, коли даєш милостиню, нехай твоя ліва рука не знає, що робить твоя права...» (МТ. 6, 3). Коли хто просить пройти з ним милю, пройди з ним – дві.

І, по-третє: ніколи не слід давати задля себе самого, або задля самої милостині. Так ми усунемо Христа, від того, чого Він є основою. Милосердя – плід чистого серця, завдяки якому ми вже побачили Бога в ближньому. Доки не побачимо – доти будемо лише хабарниками, але осягнувши і пізнавши, тільки тоді станемо правдивими доброчинцями.

Життя Святого Миколая якраз і є прикладом щирого і правдивого милосердя.

http://www.dyhdzvin.org